«Соціологія була б не варта і години праці,
якби вона не допомагала поліпшити і
вдосконалити суспільство».
Е. Дюркгайм
Засновником соціології, як самостійної галузі науки вважається Огюст Конт, що і ввів першим термін «соціологія». Вчений жив у Франції в середині ХІХ ст.. Це був період великих злетів і великих потрясінь. Буржуазна революція повністю перевертає існуючий класовий і становий лад французького суспільства, змінює політичний устрій. Боротьба за владу між республіканцями, імперіалістами і реставрованою монархією показала кризу старого суспільного устрою і створювала перешкоди для нормального формування нового буржуазного ладу. Важливою проблемою стала і руйнація традицій і старих моральних цінностей. Суспільство перебувало в всезагальному кризовому стані.
О. Конт звертає свої погляди до науки, яка, на його думку, єдина могла подолати анархію і хаос. Тому вчений створює нову позитивну науку про суспільство, його будову і розвиток, яка б ґрунтувалася на достовірних дослідних даних. Головним завданням новоствореної «соціології» стає опис законів функціонування і розвитку суспільства і вироблення оптимальної позитивної політики. Він однаково гостро виступає і проти реакціонерів, і проти радикалів, які стояли за знищення віджилого устрою. О. Конт мріяв про суспільство, в якому соціальний порядок не призводив би до застою, а прогрес – до революційної анархії і свавілля. Позитивна політика мала забезпечити реформування суспільства на засадах розуму та інтелекту.
Середина ХІХ ст. ознаменувалася не тільки значними політичними зрушеннями, але й привалюванням природничих наук. Так, в 1859 році в світ виходить «Походження видів» Ч. Дарвіна. Робота одразу ж робить неабиякий резонанс в суспільстві. Г. Спенсер, продовжувач позитивістської лінії в соціології, починає застосовувати ідеї природного відбору до соціуму. Вчений вважає соціум такою ж сферою, як і природа, тому виступає за невтручання в «природні» процеси в суспільстві. Г.Спенсер в завданні соціології переміщує акценти на вивчення соціальної структури і соціальних систем. Єдиною правильною «позитивною» політикою вчений вважав політику невтручання в суспільні процеси задля розвитку суспільстві як природничої сфери. А відтак вивчення природних закономірностей задля неперешкоджання розвитку суспільства і самоорганізації його структурних одиниць стає головним завданням соціології Спенсера.
На ряду із роботами двох вищевказаних вчених в сер. ХІХ – поч. ХХ ст. виникає низка позитивістських шкіл, що прагнуть пояснити відмінності між суспільствами за допомогою певного домінуючого фактору: природного відбору, расово-антропологічного, географічного, тощо. Пов’язані такі пріоритети із двома чинниками. По-перше, виникає нова наука, що не має своєї методології, тому вчені, виховані в руслі «старих наук» намагаються пояснити нову на основі свого наукового досвіду. Другою причиною є поступове «стискання світу», пов’язане із появою залізниці, більш швидкісних і товаромістких човнів. Європа починає бачити світ у всій його різноманітності, і тому прагне пояснити різницю в соціумах за допомогою наявних засобів. Крім того йде вік колоніалізму. Для того, щоб зробити певну територію своєю колонією держави шукали крім інших ще й наукове підґрунтя начебто відсталості місцевого соціуму і необхідності підкорення його більш розвинутим суспільством.
Наприкінці ХІХ ст. починається бурхливий розвиток промисловості. За кілька десятиліть кількість робітників підприємств сягає небувалих розмірів і складає більше половини населення європейських держав. В той самий час через недавню появу робітничого прошарку як такого, в правовому відношенні вони перебувають на одному з найнижчих в суспільстві рівнів. Звісно, така більшість не могла довго лишатися без ідеології, що пообіцяє вищій правовий статус. І така ідеологія виникла. К. Маркс та Ф.Енгельс будують нову класову теорію суспільства. Завданням соціології марксистів, що в першу чергу вважали себе економістами, стає революційна перебудова суспільства на більш «справедливе» з точки зору виробничо-владних відносин. Необхідним стає побудова ідеології, що може й суперечити тезі про об’єктивність знання позитивістів, але мати на меті визволення пригноблених верств суспільства.
На межі ХІХ-ХХ століть через розвиток промисловості відбувається ще й значна міграція людей: урбанізація, еміграція в індустріальні країни, що потребують великої кількості робочої сили. Мігранти опиняються самі в незнайомому середовищі, і починають відчувати свою самотність в суспільстві. Соціологія починає звертатися до особистості, а саме до її психології. Виникають психологічні школи соціології. Увага соціологів приковується до поведінки індивіда в соціумі, поведінки мас, поведінки натовпу. Завданням соціології стає визначення сутнісних характеристик суспільства й людини і тенденції їх розвитку за допомогою психологічних явищ.
Водночас, продовжує розвиватися позитивістська гілка соціології, що різко оновлює свої погляди. Основною проблемою соціології стає природа соціуму. Великий французький соціолог Е. Дюркгайм першим здогадується, що існує окрема соціальна реальність, що складається з сукупності соціальних фактів. Дюркгайм передчуває еру ідеологій, що настане незабаром, тому повертає науку до позитивістських начал, а саме до об’єктивності в соціальних дослідженнях. Через значні соціальні внутрішньодержавні зрушення кінця ХІХ ст., про які вже говорилося, перед соціологією постає нове поле для дослідження – соціальні факти, що раніше ігнорувалися, і головним завданням соціології стає вирішення, які соціальні факти є нормальними, а які девіантними у суспільстві, що є нормою, а що патологією. До цього питання пропонується підходити функціонально, зважаючи на те, яку функцію виконує соціальний факт, а не тим, чим він є по суті. Значна увага приділяється питанню суспільної цілісності, і природі сили, що її підтримує, а саме механічної і нової, органічної солідарності. Крім соціальних зрушень, значні трансформації в цей час терпіла культура, релігія і мораль. Культура виходить з-під патронажу держави і еліти, зростають атеїстичні настрої в суспільстві, церква знаходиться в великій кризі, старі моральні норми не витримують реалій нового часу, а нові моральні принципи ще не стали нормами. Тому утворюється моральний вакуум, що вчений пояснює існуванням суспільної хвороби – анемії. Виокремлення однієї суспільної хвороби, якою можна пояснити всі суспільні кризи пояснюється аналогією до популярної в той час концепції «істерії» в психоаналізі Фрейда, що нібито пояснювала всі психічні розлади. Релігійну і моральну кризу вчений намагається вирішити ототожненням суспільства із Богом, в тому плані, що і Бог, і суспільство робить людей розумними і моральними істотами, а отже за природою суспільство є таким, що само себе регулює.
Будучи ярим противником психологізму в соціології, Е. Дюркгайм, виокремивши унікальність соціальної реальності, став «дідусем» гуманістичної соціології, що зненавидів свого онука і боровся і з нам до кінця життя; подібно до того, як Ейнштейн став «дідусем» квантової механіки, відкривши фотонну природу світла, що так само, як і Дюркгайм, до кінця життя боровся із своїм «онуком».
З приходом епохи Макса Вебера в соціології спостерігається звернення науки до людини як індивіда, що поводиться раціонально, або ірраціонально. Соціальна дія починається, коли дія одного індивіда починає впливати на дію іншого. Нарешті, соціологія визнає, що людина перебуває в центрі суспільного життя. Крім того М. Вебер вводить поняття «ідеальних типів» - зразків, умоглядних конструкцій, яких насправді не існує, але до яких слід пригнути. Завданням соціології стає з’ясування того, наскільки реальність відповідає ідеальним типам, які є втіленням «інтересів епохи», проявом пануючих у цей час цінностей.
Г. Зіммель – ще один представник соціології рубежу століть. Вчений акцентує увагу не на індивіді, а на його зв’язках і відношеннях із оточуючими. Таке переведення фокусу викликане все тою ж проблемою міграції, до якої додалася ще й масова міжконтинентальна міграція. Вивчаючи більшу свободу індивіда, що з’являється в нього на початку ХХ ст., вчений ставить діагноз хворію чому суспільству – відчуження індивідів одне від одного, тим самим питаючи, що буде з суспільством надалі, чи не може воно зникнути. З цих сумнівів виникає нове завдання для соціології, що сам вчений сформулював питанням «Як можливе суспільство?».
Ще одним вченим, що добудовує картину класичної соціології є Фердинанд Тьоніс. Предметом його наукової зацікавленості були людські спільноти. Така проблематика роботи є закономірним продовженням праць його попередників. Адже відчуження, викликане міграцією штовхає людей до об’єднання у новий тип спільнот. Виникає велика кількість формальних і неформальних організацій недержавного і невиробничого типу, метою яких є подолання вищезгаданої відчуженості. Створюється велика кількість виробничих, наукових, професійних, торгівельних, релігійних, культурних спілок, клубів за інтересами. Це все породжує необхідність вивчення природи їхнього виникнення і існування, типів соціального зв’язку, форм об’єднання, сфер їх поширення, суті спільності, що і стає завданням соціології Тьоніса.
Сучасна соціологія розвивається з початку ХХ ст.. Її поява викликана накопиченням достатньої кількості знань і уявлень про суспільство, що часто суперечили одні одним. Тому саме з цього часу починають оформлюватися окремі парадигми, кожна з яких має свої власні уявлення про суспільство, свою методологію і свої завдання.
Першим оформлюється структурний напрямок. В межах напрямку утворюється структурно-функціональна парадигма. Основу даної парадигми заклали двоє вчених - Т. Парсонс і Р. Мертон.
Толкотт Парсонс був одержимий створенням великої теорії, що пояснила б всі явища, складалася б з сталого комплексу соціальних дій, які б повторювались і взаємопов’язувались. Особлива увага приділялася структурній цілісності. Парсонс прагнув визначити сукупність необхідних умов для всіх соціальних систем. Вчений понад усе цінував соціальний порядок, що виходив з двох тенденцій – самозараження і стабільності.
На відміну від Парсонса, Мертон зосереджується на дослідженні дисфункцій, поведінки, що відхиляється від усталених норм, стану аномії, соціальних конфліктів, тощо. У цілому, завданням соціології Мертон бачив у поясненні соціальної організації і поведінки людей з незацікавленого погляду спостерігача через клопіткий і ретельний аналіз. Важливою стає розробка засобів подолання конфліктності суспільства шляхом зміни соціальної структури і створення нових відповідних організацій.
В 60-х рр. ХХ ст. виникає конфліктна парадигма, що не тільки досліджує природу соціальних конфліктів, а й визначає їх позитивну роль у розвитку суспільства. Такий напрям в соціології викликаний значними конфліктами у всіх сферах суспільного життя першої половини ХХ ст.. Завдання соціології вбачається у регулюванні конфліктів і недопусканні «соціальних потрясінь». Соціологія, згідно конфліктної парадигми, має досліджувати динаміку кризових ситуацій, щоб унеможливити втрату контролю над конфліктами і не допустити руйнацію суспільства. Соціологічне вчення починає посідати провідну роль в профілактиці конфліктів та їх оптимальному розв’язанні.
Другим в сучасній соціології є інтерпретативний напрямок. В його межах так само виникає кілька парадигм. Першим виникає символічний інтеракціонізм. Символічний інтеракціонізм вирізняється принциповою відмовою від дослідження мікропроцесів та аналізу матеріальних факторів. Центральною категорією парадигми є символічна взаємодія. Г. Блумер виводить завдання соціології з точки зору символічного інтеракціонізму: дослідження способів інтерпретації людьми сенсу речей, інтерпретація ситуацій, що виникають у процесі людської взаємодії, дослідження колективної дії.
Феноменологічна парадигма виникає у другій половині ХХ ст., коли увага соціологів знов фокусується на існуванні простої людини з її повсякденним життям. Суспільство феноменологічна парадигма розглядає як явище, що постійно створюється і відтворюється у процесі духовної взаємодії людей. Соціальний світ – повсякденний світ, який переживається й тлумачиться діючими в ньому людьми як світ сенсів, а сенси – типові уявлення людей про об’єкти цього світу. Тому завданням соціології, з точки зору феноменологічної парадигми, є відкриття і систематизація загальних принципів організації повсякденного життя людей. Соціологу необхідним стає розуміти процес становлення соціальних феноменів на основі суб’єктивного досвіду індивідів.
Самостійною парадигмою в історії соціологічної думки є інтергарльна соціологія Пітирима Сорокіна, що охоплює всі соціологічні аспекти культури в її найширшому вияві. Вивчаючи різні типи соціальної взаємодії П. Сорокін формує всеохоплююче завдання соціології. Соціологія повинна досліджувати соціальні явища, які можна спостерігати, тобто поведінку людей, корі взаємодіють і живуть в середовищі «подібних до себе».
![[info]](http://l-stat.livejournal.com/img/userinfo.gif){kind=small}
sestra_gadukina's journal
Вы видите людей насквозь и точно знаете, где у них кнопка. Манипуляторство - это ваш конек, впрочем, вы слишком великодушны, чтобы им злоупотреблять. Вам частенько приходится разруливать проблемы своих знакомых и быть для них жилеткой. Да, обычно вы доброжелательны и спокойны, но кто бы знал, чего вам это стоит!
amused